Харківське мистецьке угруповання «Творче нежить» (TN) з’явилося на мапі українського андеграунду як щось між кочовою галереєю та відвертою утопією – простором, де немає затверджених кураторів, відборів і «правильних» імен. Їхня єдина програма – максимально відкрита сцена, на якій може виставитися кожен, хто готовий ризикнути власними ідеями. Саме це прагнення й зробило TN новим символом харківської контркультури, яка переживає не найспокійніші часи війни. Про це розповіла арт-критикиня Уляна Круча у артмедіа про українське мистецтво «Artslooker».
За атмосферою учасники TN нагадують типових «нефорів» ранніх нульових – підлітків, що ховалися від системи у підворіттях, слухали панк-рок і будували власну естетику з уламків чужих правил. Вибухова суміш наївності та зухвальства працює і сьогодні, дозволяючи колективу залишатися живим мемом про свободу, яка не потребує дозволів. Війна лише загострила цю «романтику непокори»: місто біля фронту стало ідеальним тлом для іронічної, злегка хуліганської творчої енергії.
Весною 2023-го TN народилося буквально під звук «прильотів»: у знеструмленому Харкові вже рік не світили ліхтарі, а підвали університетів служили бомбосховищами й репетиційними залами водночас. Невелика компанія художників і поетів замислила дводенний фестиваль, але знайшла для нього смішну назву – «нежить», хворобу, що триває лише день. Ідея – виправдатися жартом у разі провалу – зіграла, натомість стала відправною точкою постійної художньої спільноти.
Дебютним маніфестом TN став перформанс-виставка 1 квітня 2023 року: процесію з величезною рамою-«карнавалом» зафіксувала короткометражка, яка згодом регулярно «програватиме» на кінофестивалях, але незмінно підкорятиме глядачів своєю сирою, майже garage-aesthetics романтикою. У кадрі – похмуре, майже порожнє місто й натовп юнаків, що несуть фотографії вулицями, ніби саму надію на повернення життя.
Склад об’єднання змінювався майже так само швидко, як і локації його вуличних акцій. Піксель-художник Магран Тата, поетка Марія Квітма, режисерка Веро Юзепчук, художниця Юлія Крапка, дизайнерка Юлія Яковенко та мультидисциплінарний митець Ел – нинішнє ядро, до якого підтягувалися все нові «інфіковані» творчою свободою. Усередині TN немає ієрархій: вірус поширюється через розмови, дружбу, спільні мурали й раптові кіноперегляди.
Перші ґрунтовні виставки стали можливими завдяки гранту Cec Art Link – 40 тис. грн, що дозволили орендувати напівзабутий підвал на Пушкінському (тепер Німецькому) в’їзді. Іронія в тому, що саме тут із 1970-х працювали легенди Харківської школи фотографії й романтики місцевого андеграунду. «Нежить» лише перефарбувала стіни й одразу відкрилась проєктом «Рідний Чорний» – 14 інтерпретацій квадрату Малевича від художників з усієї країни.
Івенти змінювали одне одного щотижня-півтора: воркшопи, кінопокази, аукціони на користь ЗСУ. Публіка – від студентів-гуманітаріїв до місцевого white trash – заповнювала вузькі коридори, та свобода мала ціну. Шумні ночі, забитий бляшанками туалет і комендантська година врешті змусили TN шукати новий дах; конс’єржка багатоповерхівки виявилася суворішою за будь-якого арт-критика.
Вихід знайшовся у DRUK – культурно-громадському центрі, що відкрився у 2023-му в приміщенні старої друкарні. Його засновниця Ольга Ситник мріяла про майданчик «без інституційних кордонів», де кожен куратор сам собі куратор. Магран прийшов на першу зустріч і… залишився: «Творче нежить» стало першим резидентом DRUK, а відтак і одним із головних генераторів драйву всередині культурного осередка.
Колишній друкарський цех на другому поверсі – із царськими печатками на стінах, графіті 1990-х та наліпками передвоєнних рейвів – виявився ідеальним топосом для TN. Відтоді open call-и збирають митців із Полтави, Львова, Одеси; виставки («Полин», «Рідний Чорний – Reload») отримують професійний лоск, а назва DRUK звучить у таксистських раціях не рідше, ніж «Барабашово». Сам центр теж розквітає: поруч із TN з’являються театральна лабораторія, звукостудія і навіть міні-бібліотека з коміксами.
Сьогодні маршрут цього «творчого вірусу» залишається непередбачуваним: TN може зрости до міжнародної мережі андеграунд-резидентів, а може знову переїхати, щойно інтуїція підкаже інший коридор свободи. У будь-якому разі DRUK став для них точкою перезавантаження, де харківський андеграунд не крутиться в «часовій петлі», а запускає нову хвилю – із шаленим вірусом мистецтва й безмежною свободою, яка ламає стіни швидше, ніж друкарські верстати колись множили книги.
Посилання на повний текст статті.
