Повернення легендарної "Червоної рути" у Львів фіксує журналістка "Української правди" Анастасія Большакова. Фестиваль після тривалої паузи знову зібрав повний зріз української сцени, від попу й танцювальної музики до експериментальних практик та автентичного фольклору. За підрахунками організаторів, у конкурсній програмі виступило кількасот виконавців.
Для сучасної культури, яка переживає війну, це повернення має не лише ностальгійний, а передусім інституційний вимір – відновлюється публічний формат сортування смислів і голосів, який працює як національний барометр. У цьому сенсі «Рута» – не музейна реліктова форма, а інструмент самоопису спільноти: хто ми тепер, де наші межі експерименту, що саме називаємо «популярною музикою», і як у багатоканальному шумі війни почути артикуляції, які здатні тримати увагу суспільства.
Поміж багатьох учасників особливо промовистою видалася поява харківського посттеатру "Одеська поетична груповуха" (The OPG) – не лише як учасників конкурсної програми, а як резидентів культурно-громадського центру DRUK, спільноти, що останні роки вибудовує в Харкові інфраструктуру для міждисциплінарних практик. В ексклюзивному коментарі для "УП.Культура" учасники гурту "Одеська поетична груповуха" розповіли, як опинилися в лайн-апі та здобули нагороду в категорії "Інша музика", яку для їхнього випадку маркували як "експериментальна попмузика".
За словами учасника колективу та керівника літературного напряму культурно-громадського центру DRUK Владислава Радченка, на фестиваль подалися понад три тисячі охочих з усього світу, однак до програми пройшли лише близько 450, і серед них вони виявилися єдиними представниками Харкова; водночас не було учасників із Сумської, Донецької, Луганської областей та Криму. Така географія ще раз підсвітила, наскільки важливою для музичної екосистеми є присутність східноукраїнського міста на великій сцені.
Присутність гурту "Одеська поетична груповуха" на львівській сцені читається одразу на декількох рівнях: як перенесення оптики постіндустріального східного міста до західноукраїнського контексту; як перформативна робота з поезією, тілом і шумом у межах «іншої/експериментальної» секції; як жест культурної тяглості спільнот, що вміють тримати ритм попри тривоги та евакуації. Сам колектив підкреслює свою харківську ідентичність – і саме так прочитує участь на "Руті": не як екзотику, а як доказ того, що локальні сцени здатні продукувати виразні жанрові гібриди, конкурентні на всеукраїнському майданчику.
Щоб зрозуміти, як формується їхній звук і сцена, варто повернутися до біотопу DRUK: це ревіталізована історична друкарня, де музика, література, театр і візуальні мистецтва змикаються. Той факт, що викладач Харківського фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну Влад Радченко, один із голосів OPG, очолює в DRUK літературний напрям, робить зв’язок не випадковим, а структурним: резидентство перетворюється на спільну лабораторію, де тексти, звукові петлі й сценічні образи народжуються в режимі безперервної взаємодії з простором та його публікою.
Регламент "Червоної рути" вимагав виконати три пісні українською, з яких щонайменше дві мали прозвучати на фестивалі вперше, – "ОПГ" підготували чотири власні композиції й представили їх як панкфутуристичну казку-м’юзикл «журба і ненависть П’єро», після чого пройшли до фіналу. У гала-програмі, де зібралися 31 переможець, їхній виступ викликав бурхливу реакцію. За спогадами музикантів, мотив "Мухи! Мухи навкруги" підхопили не лише глядачі, а й члени журі, оперні співаки, військові та учасниці інших колективів із родинами, а після номера зала ще довго не розходилася – люди підходили фотографуватися та ділитися емоціями. Для самих артистів це стало моментом, коли харківська впертість, панк-енергія та відчуття незламності прозвучали на львівській сцені виразно й переконливо.
Історія "Червоної рути" починається від 1989 року, коли фестиваль започаткували як регулярну бієнале, що мандрувала країною: у різні роки подію приймали Донецьк, Крим, Харків, Київ, Маріуполь і Чернівці. У ширшій рамці "Червона рута" 2025 року повертає в дію головну компетенцію класичних фестивалів – публічне редагування канону «тут-і-зараз», коли десятки сценічних історій складаються у національну мапу звуку; дані організаторів – сотні учасників та кілька десятків лауреатів – лише підкреслюють масштаб цієї спроби, а партнерство із Рухом опору Сил спеціальних операцій ЗСУ додає акценту громадянської відповідальності.
Присутність The OPG у такому лайн-апі – це нагадування, що "експериментальна" в українському контексті давно означає не вузьку лабораторію для посвячених, а спосіб говорити про досвід війни, міської ідентичності й особистої тілесності мовою, яку публіка здатна прийняти як свою. І коли харківські резиденти DRUK виходять на львівську сцену, міжсценічна «дуга» перетворюється на політичну й естетичну заяву: Україна – не лише мережа міст, а мережа місць сили, де культура народжується в реальному часі, документуючи і переосмислюючи наш спільний шлях.
Оригінал статті читати за посиланням.